Рецензія на серіал «Клан Сопрано»
«Клан Сопрано» — це не просто кримінальна драма, а серіал, який фактично навчив телебачення бути дорослим. Шоу Девіда Чейза виходило з 1999 до 2007 року, а Джеймс Гандольфіні зіграв Тоні Сопрано — мафіозі, чоловіка й батька, який намагається втримати сім’ю, бізнес і власну психіку, ходячи на терапію. Його критична репутація досі майже еталонна: 94 на Metacritic, 92% на Rotten Tomatoes і 21 Emmy.
Головна сила серіалу — в тому, що він не прикидається героїчним кіно про «благородних бандитів». Тут усі живі, суперечливі, смішні, жалюгідні й небезпечні одночасно. Тоні може в одній сцені лякати, а в іншій викликати співчуття. І саме це чіпляє найбільше: перед нами не картонний мафіозі, а людина, в якої панічні атаки, проблеми з мамою, дружиною, дітьми й самим собою. Коротше, звичайний сімейний чоловік, тільки з криміналом у бонус-паку.
Серіал працює не за рахунок перестрілок, хоча й цього тут вистачає. Його справжня зброя — діалоги, атмосфера і персонажі. Тут навіть другорядні герої прописані так, що запам’ятовуються краще, ніж головні в багатьох інших шоу. А ще «Клан Сопрано» вміє бути дуже смішним. Так, це серіал, де ти можеш одночасно дивитися на сімейну сварку, мафіозну розбірку і кризу середнього віку — і все це працює в одній сцені.
Окремо треба сказати про Гандольфіні. Він тут просто монстр акторської гри в хорошому сенсі. Його Тоні — не красень із плаката, а важка, втомлена, роздратована, небезпечна людина, від якої неможливо відірватися. Саме тому серіал і сьогодні не виглядає старим: людські слабкості, лицемірство, страх, жадібність і потреба в любові не старіють.
Чи є мінуси? Для когось — так. Серіал неквапливий, іноді навмисно побутовий, без постійного «екшену кожні п’ять хвилин». Якщо хочеться безперервного двіжу, може здатися, що шоу місцями занадто розслаблене. Але саме в цій повільності й сидить його сила: «Клан Сопрано» не розважає дешевими трюками, а затягує в життя персонажів так, що потім уже не вискочиш.
У підсумку це великий серіал без лапок. Жорсткий, розумний, іронічний і дуже людяний. Один із тих випадків, коли слово «класика» взагалі не перебільшення.
Оцінка: 10/10
Головна сила серіалу — в тому, що він не прикидається героїчним кіно про «благородних бандитів». Тут усі живі, суперечливі, смішні, жалюгідні й небезпечні одночасно. Тоні може в одній сцені лякати, а в іншій викликати співчуття. І саме це чіпляє найбільше: перед нами не картонний мафіозі, а людина, в якої панічні атаки, проблеми з мамою, дружиною, дітьми й самим собою. Коротше, звичайний сімейний чоловік, тільки з криміналом у бонус-паку.
Серіал працює не за рахунок перестрілок, хоча й цього тут вистачає. Його справжня зброя — діалоги, атмосфера і персонажі. Тут навіть другорядні герої прописані так, що запам’ятовуються краще, ніж головні в багатьох інших шоу. А ще «Клан Сопрано» вміє бути дуже смішним. Так, це серіал, де ти можеш одночасно дивитися на сімейну сварку, мафіозну розбірку і кризу середнього віку — і все це працює в одній сцені.
Окремо треба сказати про Гандольфіні. Він тут просто монстр акторської гри в хорошому сенсі. Його Тоні — не красень із плаката, а важка, втомлена, роздратована, небезпечна людина, від якої неможливо відірватися. Саме тому серіал і сьогодні не виглядає старим: людські слабкості, лицемірство, страх, жадібність і потреба в любові не старіють.
Чи є мінуси? Для когось — так. Серіал неквапливий, іноді навмисно побутовий, без постійного «екшену кожні п’ять хвилин». Якщо хочеться безперервного двіжу, може здатися, що шоу місцями занадто розслаблене. Але саме в цій повільності й сидить його сила: «Клан Сопрано» не розважає дешевими трюками, а затягує в життя персонажів так, що потім уже не вискочиш.
У підсумку це великий серіал без лапок. Жорсткий, розумний, іронічний і дуже людяний. Один із тих випадків, коли слово «класика» взагалі не перебільшення.
Оцінка: 10/10
Коментарі
Коментарів поки немає.