Гора в оточенні зірок з’являється на екрані раніше, ніж Том Круз вирушає на чергову нездійсненну місію, Індіана Джонс дістає батіг або Дон Корлеоне вислуховує прохання відвідувача. За цим знаком — історія компанії, яка допомогла перетворити кіно з короткої ярмаркової розваги на велику індустрію. Paramount пережила німий і звуковий екран, банкрутство, втрату кінотеатрів, прихід телебачення та кілька хвиль корпоративних злиттів. При цьому її найцікавіші фільми часто народжувалися саме тоді, коли звичний порядок роботи давав тріщину.
Історію студії заведено відраховувати від 1912 року — заснування Famous Players Film Company Адольфа Цукора. Назва Paramount Pictures з’явилася в окремої прокатної компанії 1914-го, а виробничий і дистрибуційний бізнеси зійшлися під спільним контролем 1916 року. Розібрати ці три дати — перший крок до розуміння того, як виник один із найвпливовіших брендів Голлівуду.
Передісторія: кіно, якому дозволили бути довгим
На початку ХХ століття американський глядач переважно знайомився з кіно через короткі стрічки. Їх показували в невеликих залах, у змішаних програмах із музикою та естрадними номерами. Для підприємця важливо було швидко змінювати репертуар і постійно залучати нову публіку. Короткий фільм добре вписувався в такий конвеєр.
Адольф Цукор (Adolph Zukor, 1873–1976), уродженець Угорщини, який підлітком емігрував до США, побачив іншу можливість. Пройшовши шлях від хутряного бізнесу до залів розваг і кінопоказу, він переконався: за тривалу, добре розказану історію з відомими виконавцями люди готові платити окремо. Потрібно було переконати в цьому і публіку, і людей, які продавали фільми.
У 1912 році Цукор придбав американські права на французьку «Королеву Єлизавету» із Сарою Бернар. Показ у нью-йоркському Lyceum Theatre пов’язав новий екран із престижем великого театру. Це не був перший повнометражний фільм у світі чи взагалі перший тривалий кінопоказ у США. Його значення полягало в іншому: успіх допомагав довести комерційну життєздатність повнометражної драматичної картини.
Famous Players: відомі обличчя для нового екрану
Famous Players Film Company, створена 1912 року Цукором за участі театрального діяча Деніела Фромана, будувала репутацію на впізнаваних артистах і літературно-театральному матеріалі. Для глядача, який ще сумнівався в культурній повноцінності кіно, знайоме ім’я на афіші ставало аргументом купити квиток.
Вирішальною зіркою компанії стала Мері Пікфорд. Її екранна присутність допомагала продавати фільми вже незалежно від популярності першоджерела. Бізнес отримував нову опору: публіка йшла на конкретну акторку, а отже, її наступна картина заздалегідь мала потенційну аудиторію. Зірковий контракт перетворювався на один із найцінніших активів виробника.
Цукор розумів силу цієї залежності раніше за багатьох конкурентів. Але навіть популярні актори не розв’язували проблеми доставки фільмів до залів по всій країні. Саме на стику виробництва, фінансування і прокату почала складатися майбутня Paramount.
Компанія Ласкі: Голлівуд починається з орендованої стайні
Інша гілка цієї історії виросла з Jesse L. Lasky Feature Play Company, заснованої 1913 року. Її створили естрадний продюсер Джессі Ласкі (Jesse L. Lasky, 1880–1958), Семюел Ґолдфіш — майбутній Голдвін — і Сесіл Б. ДеМілль (Cecil B. DeMille, 1881–1959). Партнери мали досвід у розвагах і торгівлі, але ще мусили навчитися випускати кіно.
Першою великою роботою став вестерн The Squaw Man, поставлений ДеМіллем та Оскаром Апфелем і випущений 1914 року. Підтвердженої української прокатної назви цієї ранньої картини немає; її часто описово називають «Чоловіком індіанки». Для виробництва команда використала орендовану стайню на розі Селма-авеню та Вайн-стрит у Голлівуді. Будівля збереглася як історична пам’ятка й сьогодні пов’язана з Hollywood Heritage Museum.
Називати цей фільм початком усього кіновиробництва Лос-Анджелеса було б перебільшенням: інші компанії працювали тут раніше. Проте він став важливою віхою голлівудського повнометражного кіно. Успіх довів, що невелика команда на Заході може створити картину для великого загальнонаціонального прокату.
Paramount Pictures: спочатку це була прокатна мережа
Вільям Водсворт Годкінсон (William Wadsworth Hodkinson, 1881–1971) організував Paramount Pictures Corporation 1914 року. На старті вона займалася передусім дистрибуцією: допомагала незалежним виробникам довести картини до численних кінотеатрів, не змушуючи кожного з них будувати власну мережу представництв.
Його модель поєднувала прокат із фінансуванням. Дистриб’ютор міг авансувати виробництво, отримуючи натомість ексклюзивні права на поширення готового фільму. Виробник діставав гроші та доступ до ринку, а прокатник — стабільний потік картин. Годкінсон прагнув упорядкувати бізнес, у якому територіальні домовленості й розрізнені посередники ускладнювали масштабний випуск.
Famous Players і компанія Ласкі стали важливими постачальниками Paramount. Виникла конструкція, знайома й сучасному кіноринку: творчі підприємства знімали, а сильніший партнер фінансував і контролював вихід до аудиторії. Цукор швидко зрозумів, якою владою наділяє саме цей останній етап.
1916 рік: як зібрали майбутню студію
У 1916 році Famous Players і компанія Ласкі об’єдналися у Famous Players–Lasky Corporation. Цукор став президентом, Ласкі відповідав за виробництво, ДеМілль — за його творчу й постановочну частину. Того ж року Цукор здобув контроль над прокатною Paramount. Подальші юридичні об’єднання закріпили спільну систему.
Отже, Paramount не виникла внаслідок одного простого перейменування. До неї зійшлися виробнича компанія Цукора, голлівудська команда Ласкі та загальнонаціональний дистриб’ютор Годкінсона. Назва Paramount поступово стала головною в рекламі, хоча корпоративні найменування ще змінювалися: Famous Players–Lasky, Paramount Famous Lasky, Paramount-Publix.
Тут є прямий місток до історії MGM. Семюел Голдвін брав участь у ранньому підприємстві Ласкі, потім розійшовся з партнерами й створив інший бізнес. Голлівудські студії народжувалися з перехресних союзів, суперечок і виходів із компаній. Їхні засновники зовсім не завжди залишалися біля керма брендів, з якими асоціюються сьогодні.
Гора і зірки: емблема, старша за більшість її власників
Авторство раннього знака Paramount пов’язують із Годкінсоном. За історією, яку розповідає сама студія, його надихнув гірський пейзаж, знайомий із дитинства в Юті. З роками малюнок перетворився на мальовану, а згодом цифрову заставку; змінювалися небо, рух камери, шрифт і корпоративний підпис.
Популярну розповідь про двадцять дві зірки як символ двадцяти двох артистів на контрактах краще сприймати як студійну легенду. Сам офіційний історичний огляд позначає її саме так. Надійно встановлена роль емблеми значно цікавіша за нумерологію: вона об’єднувала різні фільми в одну обіцянку якості й видовища.
Ця обіцянка пережила засновників. Навіть коли власник компанії змінювався, глядач упізнавав гору. Згодом саме сила такого історичного імені допоможе перенести Paramount із кінозалу в назву глобальної телевізійної та стримінгової групи.
1920-ті: зірки, кінопалаци й нова адреса
Цукор прагнув контролювати весь шлях фільму. Поряд із виробництвом і прокатом він розбудовував мережу кінотеатрів. Власні зали давали впевненість у показах і можливість планувати випуск, а популярні картини приваблювали до мережі нову публіку. Витрати на цю систему зростали разом із її могутністю.
Рудольф Валентіно, Ґлорія Свенсон і Клара Боу уособлювали різні варіанти нової екранної привабливості. ДеМілль пропонував великі видовища, зокрема німі «Десять заповідей» 1923 року. Студія могла продавати і розкіш постановки, і сучасну поведінку своїх зірок, і престиж екранізації.
У 1926-му компанія облаштувала нову виробничу базу, з якої виросла знайома територія Paramount на Мелроуз-авеню. Її ворота Bronson Gate згодом стали окремим символом Голлівуду. Водночас підприємство мало потужний нью-йоркський центр, власні театральні інтереси та міжнародні прокатні зв’язки. Кінофабрика в Каліфорнії була лише однією частиною великої системи.
«Крила» і момент, коли кіно заговорило
«Крила» Вільяма Веллмена вийшли 1927 року. Повітряні бої, складні зйомки й мелодраматична історія пілотів показували, наскільки далеко німий кінематограф відійшов від ранніх коротких стрічок. У травні 1929-го саме ця картина отримала першу нагороду Американської кіноакадемії за найкращий фільм. Рік виходу стрічки й рік церемонії тут важливо не плутати.
Перемога припала на час, коли сама індустрія вже перебудовувалася під звук. Потрібні були нові павільйони, обладнання, навички запису та інші акторські можливості. З’являвся ринок музичних номерів, розмовних комедій і виконавців, чия популярність залежала від голосу.
Звукова революція відкривала нові жанрові можливості, але вимагала великих інвестицій. Студія, яка щойно вкладалася в кінотеатри, мусила знову витрачати гроші на переоснащення. Технологічний стрибок збігся з фінансовими потрясіннями Великої депресії.
Зіркова фабрика та її правила
Постійні контракти дозволяли Paramount планувати цілий сезон: добирати партнерів, розробляти образи акторів і підтримувати регулярний випуск. Для артистів це означало роботу й доступ до великої виробничої команди, але також залежність від керівників, запропонованих ролей та рекламної політики.
У звуковому кіно студії особливо яскраво звучали голоси Мей Вест, братів Маркс і Бінґа Кросбі. Вест працювала з двозначністю й провокацією, Маркси руйнували логіку поважного світу абсурдними жартами, Кросбі поєднував екранну популярність із музичною. Усі вони допомагали продавати фільми через особистість виконавця.
Проте свобода екранної поведінки мала межі. Від 1934 року в Голлівуді посилилося застосування Виробничого кодексу, що впливав на зображення сексуальності, злочинів і моралі. Розкішні студійні фільми народжувалися всередині суворої ієрархії, де творчі рішення залежали одночасно від авторів, менеджерів, контрактів і цензурних вимог.
Велика депресія: імперія, яку підвели борги
Величезна мережа залів, покликана гарантувати стабільність, стала джерелом небезпеки. Угоди з придбання кінотеатрів створили зобов’язання, які дедалі важче було виконувати на тлі падіння доходів. Наявність популярних зірок не скасовувала боргової арифметики.
У 1933 році Paramount-Publix опинилася під управлінням у межах процедури фінансового оздоровлення. Реорганізація завершилася 1935-го. Цукор утратив колишню одноосібну владу, хоча зберігав почесний статус у компанії. Президентом 1936 року став Барні Балабан, виходець із кінопоказу; важливу роль у подальшому студійному керівництві відіграв Френк Фрімен.
Цей епізод добре пояснює природу кінобізнесу: касовий успіх окремих картин і фінансове здоров’я корпорації — різні показники. Paramount зберегла виробничу спроможність і згодом відновила прибутковість, але її довелося рятувати через зміну управління та фінансової конструкції.
Європейський Голлівуд і народження нуару
Частину неповторного обличчя Paramount створили митці, які принесли до американського кіно європейський досвід. Ернст Любіч, Йозеф фон Штернберґ, Рубен Мамулян і Біллі Вайлдер працювали з міською витонченістю, сексуальною грою, психологічною двозначністю та недовірою до респектабельного фасаду.
Марлен Дітріх стала однією з головних зірок цієї лінії. Комедії Любіча показували, що натяк іноді сильніший за пряме пояснення. Поруч студія розповсюджувала анімацію братів Флейшерів із Бетті Буп і моряком Попаєм — ще один доказ різноманітності її репертуару.
У 1940-х особливе місце посіли фільми Вайлдера. «Подвійна страховка» 1944 року перетворила страхування життя на історію спокуси й убивства, а «Втрачений вікенд» 1945-го зосередився на алкогольній залежності. За однією емблемою співіснували розважальні комедії, музичні картини й історії про людей, які втрачали контроль над власним життям.
Справа Paramount: чому студії втратили кінотеатри
У 1948 році Верховний суд США ухвалив рішення в антимонопольній справі United States v. Paramount Pictures. Вона стосувалася цілої системи великих кінокомпаній: контролю над показом, пакетного продажу картин та інших практик, що обмежували конкуренцію. Назва Paramount залишилася в історії як позначення перелому для всього класичного Голлівуду.
Унаслідок подальших судових угод виробництво й прокат відокремлювали від мереж кінотеатрів. Для Paramount це означало розділення студійного бізнесу та United Paramount Theatres. Зв’язок, який Цукор так довго будував, розімкнувся: створення фільму вже не давало тієї самої гарантії доступу до власного залу.
Рішення не забороняло великі фільми чи існування студій. Воно змінювало умови їхньої діяльності. А 2020 року суд припинив дію старих Paramount Decrees із перехідним періодом для частини обмежень. На той час і кінотеатри, і способи доставки контенту вже докорінно відрізнялися від світу Цукора.
1950-ті: студія дивиться на себе й змагається з телевізором
«Бульвар Сансет» 1950 року став одним із найгостріших поглядів Голлівуду на власне минуле. Ґлорія Свенсон зіграла забуту зірку німого кіно Норму Десмонд, а Вільям Голден — сценариста, який потрапляє в її замкнений світ. Сесіл Б. ДеМілль з’явився в ролі самого себе. Студія дозволила Вайлдеру показати, як індустрія створює славу й залишає людей позаду.
Водночас телебачення переманювало аудиторію додому. Однією з відповідей Paramount стала VistaVision: система, що використовувала горизонтальне проходження 35-міліметрової плівки для отримання більшого негатива й детальнішого зображення. Великий екран мав запропонувати якість і масштаб, недоступні домашньому телевізору.
Монументальні «Десять заповідей» ДеМілля 1956 року втілили цю ставку на видовище. А «Вікно у двір» і «Запаморочення» Альфреда Гічкока показували іншу силу кіно — точність погляду, монтажу й психологічної напруги. Paramount шукала аудиторію одночасно через грандіозність і через авторську майстерність.
Чому частина класики Paramount опинилася в Universal
Телебачення було ще й покупцем старих фільмів. У 1958 році Paramount уклала велику угоду з MCA щодо значної частини звукової бібліотеки фільмів, випущених до 1948 року. Згодом цей масив опинився в корпоративній лінії MCA/Universal. Тому сучасний логотип правовласника на виданні класичної картини може відрізнятися від емблеми студії, яка колись її випустила.
Це не означає, що вся історична продукція Paramount належить Universal. Німі фільми, анімація, пізніші картини та окремі права мають власні договірні історії. Для читача важлива сама відмінність між походженням твору й тим, хто розпоряджається певними правами сьогодні.
Подібне розділення спадщини відбулося й у MGM. Продаж каталогу міг дати студії необхідні гроші, але водночас позбавляв її частини довготривалого доходу. Старі фільми поступово перетворювалися на актив, який можна було знову й знову продавати телебаченню, домашньому відео, а пізніше — цифровим платформам.
1966 рік: до Голлівуду приходить конгломерат
До середини 1960-х стара студійна модель виснажувалася. Постійні виробничі витрати залишалися значними, а гарантованого потоку глядачів і власної мережі кінозалів уже не було. Paramount шукала фінансову опору, якої не могла забезпечити лише чергова вдала прем’єра.
У 1966 році її придбав конгломерат Gulf+Western, очолюваний Чарльзом Блюдорном. Кіностудія стала частиною групи, яка мала інтереси далеко за межами розваг. Відтепер рішення про кіно залежали ще й від того, як керівництво материнської компанії бачило весь набір своїх підприємств.
Проте новий власник приніс і можливість перезапуску. Важливим керівником виробництва став Роберт Еванс — колишній актор із чуттям до матеріалу та людей. Його завдання полягало в тому, щоб повернути студії фільми, які відчували б зміни суспільства. Народжувалася Paramount епохи Нового Голлівуду: нервова, ризикована й відкрита до режисерів із сильним власним голосом.
Desilu: звідки взялися «Зоряний шлях» і «Місія неможлива»
Наступного року Gulf+Western придбала Desilu Productions, компанію Люсіль Болл і Дезі Арназа, яку на той момент контролювала Болл. Її виробничі активи й телевізійний бізнес увійшли до системи Paramount. Разом із ними студія отримала спадщину компанії, що допомогла сформувати американський ситком і виробничу культуру телебачення.
Два проєкти, запущені ще Desilu 1966 року, виявилися особливо довговічними: «Зоряний шлях» і «Місія неможлива». Обидва починалися як телесеріали. Через десятиліття вони стануть опорами великого кіно Paramount, але їхнє коріння лежить у телевізійному виробництві, а не в початковому плані знімати дорогі франшизи.
Придбання також розширило територію студії за рахунок сусіднього майданчика, пов’язаного з історією RKO. Телебачення поступово переставало бути лише конкурентом кінозалу. Воно давало замовлення, регулярне завантаження павільйонів і персонажів, до яких можна було повертатися роками.
Новий Голлівуд: ставка на небезпечні історії
«Дитина Розмарі» Романа Поланскі 1968 року перенесла жах у сучасне міське помешкання. «Історія кохання» Артура Гіллера 1970-го стала великим успіхом завдяки емоційній простоті та молодим героям. Ці картини мало нагадували одна одну, але разом показували готовність студії шукати нову аудиторію поза старими формулами.
Найвизначнішою ставкою став «Хрещений батько» 1972 року. Френсіс Форд Коппола екранізував роман Маріо П’юзо як історію родини, спадкоємності, влади та злочину. Марлон Брандо, Аль Пачіно, Джеймс Каан, Роберт Дюваль і Даян Кітон створили ансамбль, який змінив уявлення про гангстерський фільм.
Успіх не робить виробничу історію безконфліктною заднім числом. Коппола та студійні керівники мали різні погляди на кастинг і спосіб постановки. Для великої компанії молодий режисер був ризиком, для режисера компанія — джерелом ресурсів і тиску. Саме ця непроста взаємодія стала однією з визначальних особливостей Нового Голлівуду.
1974-й: «Хрещений батько», «Китайський квартал» і «Розмова»
Друга частина «Хрещеного батька» довела, що продовження може розширити художній масштаб оригіналу. Паралельні історії молодого Віто й Майкла Корлеоне перетворювали сімейну сагу на розповідь про ціну влади. Paramount отримала і великий комерційний бренд, і картину, яка залишилася в каноні світового кіно.
Того ж 1974 року студія випустила «Китайський квартал» Поланскі за сценарієм Роберта Тауна. Джек Ніколсон і Фей Данавей опинилися в історії, де приватне розслідування розкривало зв’язок родинної трагедії, грошей і міської політики. Класичний детектив набував болісної сучасної інтонації.
«Розмова» Копполи йшла ще іншим шляхом. Камерна історія фахівця з прослуховування у виконанні Джина Гекмена будувалася на звуці, сумніві й помилковому тлумаченні почутого. Поряд із дорогими видовищами дистриб’ютор міг працювати з фільмом, який вимагав від глядача тиші та зосередженості. Велич Paramount цього періоду добре видно саме в різниці між такими картинами.
Від диско до Індіани Джонса: як будувався блокбастер
За керівництва Баррі Діллера й Майкла Айзнера Paramount освоювала іншу логіку великого успіху: чіткий задум, сильне обличчя на афіші, музика, яку слухають поза кінотеатром, і масштабний рекламний запуск. «Лихоманка суботнього вечора» 1977 року та «Бріолін» 1978-го перетворили Джона Траволту на центральну постать цілої екранно-музичної моди.
«Індіана Джонс: У пошуках втраченого ковчега» 1981 року поєднав постановочну енергію Стівена Спілберґа, задум Джорджа Лукаса та харизму Гаррісона Форда. Студія розповсюджувала пригодницьку картину Lucasfilm, яка відроджувала задоволення від старих серіальних пригод у формі сучасного дорогого фільму.
«Поліцейський із Беверлі-Гіллз» з Едді Мерфі та «Найкращий стрілець» («Топ Ґан») із Томом Крузом закріпили силу зіркового блокбастера у 1980-х. При цьому Paramount продовжувала випускати й інше кіно: «Звичайні люди» Роберта Редфорда та «Мова ніжності» Джеймса Л. Брукса здобули головні «Оскари». Видовище й доросла драма ще могли посилювати позиції однієї студії.
Шеррі Ленсінґ: від сценарію до світового хіта
У 1992 році Paramount очолила Шеррі Ленсінґ. Вона прийшла з досвідом читання сценаріїв, керівництва виробництвом та незалежного продюсування. Ще 1980-го Ленсінґ стала першою жінкою на чолі виробничого підрозділу великої голлівудської студії — 20th Century Fox; у Paramount отримала новий рівень корпоративної відповідальності.
Її період пов’язаний із фільмами, що поєднували великий бюджет із зрозумілим емоційним центром. «Форрест Ґамп» Роберта Земекіса 1994 року використовував цифрові технології, історичні декорації та гру Тома Генкса для розповіді про людину, яка ніби випадково проходить крізь важливі події американського життя. «Хоробре серце» 1995-го пропонувало масштаб історичного епосу.
Сильний продюсерський або управлінський вибір тут починався зі сценарію й розуміння потенційного глядацького зв’язку. Технологічна новизна допомагала, але не могла замінити героїв, до яких публіці хотілося прив’язатися. Саме тому частина тогочасних картин пережила свої рекламні кампанії на десятиліття.
«Титанік»: як студії ділили ризик і тріумф
«Титанік» Джеймса Кемерона 1997 року став однією з найвідоміших ілюстрацій того, як працює великий кінематографічний ризик. Складне виробництво, величезні декорації, вода, трюки й візуальні ефекти поєдналися з романтичною історією Джека та Роуз у виконанні Леонардо Ді Капріо й Кейт Вінслет.
У проєкті брали участь 20th Century Fox і Paramount. Компанії розподілили фінансову участь та дистрибуційні функції: Paramount відповідала за первісний прокат у США й Канаді, Fox — за міжнародні території. Тому приписувати всю картину й усю її фінансову історію одній студії було б неправильно.
Фільм здобув одинадцять «Оскарів» і став світовою подією. Але його приклад важливий і поза таблицями рекордів: співфінансування дозволяло студіям розділяти витрати на проєкт, який міг виявитися надто небезпечним для одного учасника. Ця практика дедалі сильніше визначала подальший Голлівуд.
Viacom і Редстоуни: студія всередині медіаімперії
Наприкінці 1980-х Gulf+Western перетворилася на більш зосереджену на розвагах і видавничій справі Paramount Communications. А 1994 року контроль над нею здобула Viacom Самнера Редстоуна після гучної боротьби за компанію. Власник кіномережі National Amusements опинився біля керма великого набору медіаактивів.
Новий масштаб означав співіснування кіностудії з кабельними брендами, телевиробництвом і каналами дистрибуції. У таких групах фільм міг приносити гроші через кілька різних ринків: квитки, телепоказ, відео, ліцензії та супутні товари. Довговічна бібліотека ставала не менш важливою, ніж окремий прокатний сезон.
Після приєднання CBS до Viacom і подальшого поділу бізнесу на початку 2006 року студія залишилася в новій Viacom, а значна телевізійна спадщина пішла до CBS Corporation. У 2019-му компанії знову об’єдналися у ViacomCBS. Така історія пояснює, чому межі між «кіно Paramount» і «телебаченням Paramount» не завжди збігалися з тим, як їх бачив глядач.
Франшиза — це ще й складна система прав
«Місія неможлива» 1996 року перевела однойменний телевізійний бренд у велике кіно. Том Круз став виконавцем головної ролі та важливим продюсерським партнером. «Зоряний шлях» повертався в нових кінематографічних і телевізійних версіях, а «Трансформери» від 2007 року розвивали співпрацю кіно з іграшковим брендом Hasbro.
У 2000-х Paramount також працювала з DreamWorks і поширювала ранні фільми Marvel Studios, зокрема «Залізну людину». Проте дистрибуція чужого виробництва не тотожна володінню всією творчою компанією чи кожним персонажем. Після купівлі Marvel корпорацією Disney відповідні домовленості змінювалися.
Те саме стосується Індіани Джонса. Класичні фільми мають фундаментальне значення для історії Paramount, але сама Lucasfilm перейшла до Disney 2012 року, а наступні угоди визначили випуск нових картин. Гора на початку відомого фільму свідчить про конкретну виробничо-прокатну історію; вона не є універсальним свідоцтвом власності на всі майбутні продовження.
Paramount+: історичне ім’я для стримінгової доби
4 березня 2021 року в США запрацював Paramount+ — оновлений сервіс, який виріс із CBS All Access. Назва, що колись допомагала продавати повнометражні картини в кінозалах, тепер мала переконувати глядача оформити щомісячну підписку. У 2022-му ViacomCBS перейменували на Paramount Global.
Логіка бізнесу знову змінилася. Платформа потребувала регулярного потоку серіалів, бібліотеки, дитячих програм, спорту й новин. Кінотеатральний реліз залишався важливим, але тепер поряд існувало питання, коли саме фільм потрапить у домашній каталог і наскільки допоможе утримувати передплатників.
«Топ Ґан: Меверік» 2022 року продемонстрував, що великий прокат здатний залишатися світовою подією навіть у добу стримінгів. Водночас один хіт не усував витрат на платформу, конкуренції за увагу та ослаблення традиційного кабельного телебачення. Студія й материнська група знову мусили шукати нову фінансову рівновагу.
2025 рік: Skydance стає власником
Skydance Девіда Еллісона спочатку була партнером Paramount у виробництві великих фільмів, серед яких картини серії «Місія неможлива» та «Топ Ґан: Меверік». З роками співпраця переросла у значно більший корпоративний задум.
7 серпня 2025 року Paramount Global і Skydance завершили об’єднання. Угода також змінила контроль над National Amusements, через яку родина Редстоунів володіла вирішальними голосами в медіагрупі. Нова компанія працювала під назвою Paramount, a Skydance Corporation, а Еллісон став її головою та генеральним директором.
Для глядача зміна власника не означала зникнення Paramount Pictures чи її гори. Для працівників, авторів і партнерів вона означала нове керівництво, перегляд пріоритетів і нові правила розподілу ресурсів. Виробничий партнер, який раніше допомагав фінансувати окремі хіти, тепер отримав можливість визначати майбутнє всієї групи.
Жовтень 2026-го: Paramount і Warner Bros. під одним дахом
6 жовтня 2026 року Paramount завершила придбання Warner Bros. Discovery. Об’єднана материнська компанія отримала назву Skydance. Під спільним корпоративним контролем опинилися, зокрема, Paramount і Warner Bros., Paramount+ та HBO Max, CBS і CNN. Девід Еллісон очолив групу разом зі співкерівником Іноном Крайцом.
Історичні студійні бренди продовжили існування. Paramount Pictures залишилася кіностудією зі своєю спадщиною, тоді як Skydance стала назвою значно ширшого корпоративного об’єднання. Оголошені плани передбачали щонайменше тридцять кінотеатральних фільмів на рік для всієї групи та багатомільярдну економію від інтеграції. Ці зобов’язання й очікування не слід видавати за вже досягнуті результати.
Станом на 24 жовтня 2026 року починається практична інтеграція. Питання для Paramount полягає в тому, як зберегти власне обличчя та простір для різного кіно всередині ще більшої компанії. Масштаб дає ресурси, але потреба скорочувати витрати може звужувати вибір. Остаточну відповідь дадуть майбутні рішення й фільми.
Що пережило всі злиття
Paramount залишила світовому кіно значно більше, ніж перелік успішних франшиз. Її історія охоплює перетворення актора на зірку, становлення загальнонаціонального прокату, великі видовища ДеМілля, комедії Любіча, нуар Вайлдера, Новий Голлівуд і пригодницький блокбастер. Вона допомагала формувати способи, якими кіно створюють, фінансують і доставляють до глядача.
У цій історії були борги, жорсткі контракти, творчі конфлікти й рішення, що розділяли спадщину між різними власниками. Вона не розвивалася рівною лінією від маленької стайні до безперервного тріумфу. Часом саме криза змушувала компанію дати шанс новим людям і новому типу фільму.
Гора залишилася на екрані, бо за нею стоять дуже різні картини: «Крила», «Подвійна страховка», «Бульвар Сансет», «Хрещений батько», «Індіана Джонс: У пошуках втраченого ковчега», «Форрест Ґамп» і «Титанік». Разом вони розповідають історію студії переконливіше за будь-яку корпоративну емблему.